Виховний захід "Вічні цінності"

ВІЧНІ ЦІННОСТІ

Мета: формувати у дітей ставлення до життя як до найвищої цінності на землі; виховувати в учнів високі морально-етичні якості.

Життя кожної людини — це всесвіт, втрату якої неможливо заповнити.

I. Організаційний момент

II.     Основна частина

Учитель. Давайте поміркуємо над тим, що таке людські цінності? Що має цінувати людина? (Відповіді дітей.)

Розрізняють матеріальні, суспільно-політичні й духовні цін­ності. У представників різних суспільних класів були різні уяв­лення про любов, добро, свободу, справедливість.

У кожної людини є власні етичні цінності: те, що він більше за все цінує, що для нього святе.

Що є цінністю для вас? (Діти називають свої цінності.)

Учитель. Якщо людина уміє правильно оцінювати події, різні ситуації, вчинки, вона має можливість зробити вибір між добром і злом, корисним і шкідливим.

Якщо людина мріє тільки про матеріальні блага, вона й оці­нює себе на рівні матеріальних благ: як власника будинку, дачі, машини.

Якщо людина живе, щоб приносити людям добро, щастя, ра­дість, полегшувати страждання, вона оцінює себе на рівні цієї своєї людяності.

1. Притча про найдорожчий скарб

Учитель. В одного батька було двоє синів. І ось настав час, коли кожен з них мав піти власною дорогою. Покликав їх батько до себе і каже: «Віддаю я вам усе своє багатство. Кожному даю коштовності, землі та все, що є на цих землях. Розпоряджайте­ся ними, примножуйте та пам'ятайте мою настанову: найвища цінність — це життя людини. Обіцяйте мені, що будете берегти життя, як найдорожчий скарб». Сини пообіцяли та й розійшли­ся своїми дорогами.

Старший син, прийшовши у свої землі,' одразу найняв собі найкращу охорону та велику кількість прислуги. Звелів побу­дувати найміцніший палац і не зводити з нього очей ні вдень, ні вночі, щоб його дорогоцінному життю нічого не загрожува­ло. Слуги приносили йому найкращу їжу та напої, виконували всі його забаганки. Відокремився він від усього світу, щоб ніяка хвороба чи тривожна звістка не турбували його життя — бать­кові ж обіцяв.

Молодший син часом обходив свої землі. Однак невдовзі поба­чив велике скупчення людей, що збиралися воювати між собою. Він запитав у них: «Навіщо ви вирішуєте свої проблеми насил­лям? Ви ж маєте змогу все обговорити та домовитись». «А ми про це ніколи не думали. Бійкою все вирішували наші батьки, діди і прадіди, тому й ми так робимо. А й справді, чому не домови­тись?» Війна скінчилась, навіть не розпочавшись, а вдячні матері та жінки кинулись до ніг молодшого сина, дякуючи за збережене життя їхніх синів і чоловіків.

Попрямував він далі. Незабаром його очам відкрилася жах­лива картина. Змарнілі, обідрані люди жебракували на дорозі, ведучи за собою малих, немічних, голодних дітей. «Що змусило вас так жити?», — запитав їх. І люди розповіли, як жили вони колись у прекрасному місті, поряд з яким була повновода ріка, зеленів чудовий ліс, повний різноманітної живності. Та сталось так, що для своїх потреб люди вирубали всі дерева. Кудись зни­кла вся живність, мисливці вже нічого не приносили з полюван­ня. Згодом пересохла й річка, що витікала десь із лісу. На місто весь час налітав буревій, родючі землі перетворились на пустирі. Не стало ні їжі, ні води. Прекрасне місто почало перетворюватись на пустелю, в якій люди не змогли б жити. «Спробуймо всі разом відродити ліс і річку, та і все місто!», — вигукнув молодший син. За його прикладом люди почали насаджувати дерева, згодом до лісу повернулися тварини і птахи. Десь у глибині лісу задзюрчав струмок, поступово перетворюючись у річку, переповнену рибою. Ожила природа навколо міста, щедро обдаровуючи всіх своїми плодами. Повернулось до людей життя, не боялись вони вже за майбутнє своїх дітей.

З того часу в цих землях усі живуть у мирі, любові, достатку, бо молодший син й інших навчив батьківської мудрості.

Докотилася звістка про долю синів до самого батька. «Лише один з моїх синочків правильно зрозумів мою настанову», — із жалем промовив він.

А люди й досі в тих землях пам'ятають про життя одного із синів, ще й своїм дітям переказують, а про життя іншого й згад­ки не лишилося.

Бліц-опитуванкя

— Про кого йшлось у притчі? (Про двох синів та їхнього
батька.)

—   Кого ж із синів люди й досі пам'ятають, а про кого і згад­
ки не лишилось? Чому? (Пам'ятають молодшого, бо він
присвятив своє життя іншим людям.)

—   Як ви вважаєте, чиє життя можна назвати найціннішим
скарбом?

—   А яку цінність має життя старшого сина? Чому?

—   На кого ви б хотіли бути схожими?

—  Що для цього необхідно?

—  Наведіть приклади життя таких людей — наших сучас­
ників.

—  Продовжіть речення: «Життя людини є найцінніший скарб,
якщо...»

2. Лев Толстой про цінність життя

Учитель читає уривок з етико-філософського твору Л. Толсто-го «Шлях життя». «Життя — благо.

Ми часто нехтуємо благом цього життя, розраховуючи десь, колись одержати більше благо. Але такого більшого блага ніде ніколи не може бути, тому що нам у житті нашому дане таке ве­лике благо — жити, вище за яке немає й не може бути.

Мудрець говорив: «Я обійшов усю землю, відшукуючи благо. Я вдень і вночі невтомно шукав його. Одного разу, коли я вже зо­всім утратив надію знайти це благо, голос усередині мене сказав мені: благо це в тобі самому. Я послухався цього голосу та знай­шов істинне, незмінне благо».

Дійсного добра ніхто не може зробити один одному. Справ­жнє добро може зробити людина тільки сама собі. Справжнє до­бро в одному: у житті для душі, а не для тіла.

Ніхто ніколи не втомлювався робити собі добро. Адже най­більше добро — це те, щоб робити те, чого душа хоче, а душа зав­жди хоче одного: любові від себе й до себе. Поклади життя своє в цьому збільшенні любові, і ти побачиш, що благо твоє завжди у твоїй владі.

Коли ми говоримо, що життя наше не є благо, то ми під цими словами неминуче маємо на увазі, що ми знаємо якесь благо біль­ше, ніж життя. А тим часом ми не знаємо та не можемо знати ніякого більшого блага, ніж життя. І тому, якщо життя здається нам не благом, то винне ніяк не життя, а ми самі.

Мені здається, що людина повинна за перше правило собі по­ставити бути щасливою й задоволеною. Треба соромитись, як дурного вчинку, свого невдоволення і знати, що якщо в мене або в мені що-небудь не виходить, то мені не розповідати треба про це іншим і не скаржитись, а скоріше намагатися виправити те, що не виходить.

Ми знаємо, що із зарядженими рушницями треба поводитись обережно, а не хочемо знати того, що так само обережно треба поводитись і зі словом. Слово може не тільки вбити, а й заподі­яти зло, гірше за смерть».

3. Народна мудрість і світова література про цінність життя

•    Життя — як стерниста нива: не пройдеш, щоб ноги не по­
колоти.

•    Немає людини без вади.

•    Яка справа, така слава.

•    Багато є чудес на світі, але людина — за їх усіх найдивовижніша.

•    Так, життя — це і є найголовніша цінність для людини. Вона повинна берегти своє і чуже життя.

•    У кожного є вибір — яким зробити своє життя, для кого жити.

•    Щоб життя стало щасливим, потрібно наповнити його сен­сом.

«Тайна буття людського не в тому, щоб тільки жити, а в тому, для чого жити. Без твердого уявлення, для чого жити, людина не погодиться жити і швидше знищить себе, ніж залишиться на землі» (Ф. М. Достоєвський).

М. Уїлсон пише, що у людини є потреба, про яку вона не за­буває: «Про могутнє солодке прагнення творити — усе одно що: ідею, машину, будинок, плаття, рослину, вирощену з сім'я, але створювати саме так, як замислив. І коли людей позбавляють та­кої можливості, їм чогось не вистачає в житті».

Російський письменник А. П. Чехов бачив сенс життя прості­ше: «Людина повинна трудитися, працювати у поті чола і в цьому полягає сенс і мета життя, його щастя, його захоплення».

4. Що таке віра?

Учитель. Вважається, що віра — це переконаність, гли­бока упевненість у чомусь. А що для вас означає віра? (Відпові­ді учнів.)

Російське прислів'я говорить: «Добро тому, хто вірить». Як ви розумієте це? У що треба вірити? Чому? (Відповіді учнів)

Щоб життя у людини було щасливим, вона має вірити в себе. Це найголовніше. Послухайте притчу.

«Звертається людина до Бога: "Господи, допоможи мені пові­рити в тебе.

Скільки я вже молюся, а все ніяк не можу повірити".

На що йому Бог відповідає: "Спочатку повір в себе, і ти пові­риш в мене"».

Як ви гадаєте, навіщо потрібно вірити в себе? Як ви розумієте вислів: «По вірі та відплатиться»? (Відповіді учнів)

Німецький письменник і мислитель Гете писав: «Якщо ти втратив майно, то ти ще нічого не втратив; майно ти можеш на­жити знов. Якщо ти втратив честь, то спробуй придбати славу — і честь тобі буде повернена. Але якщо ти втратив віру в себе, то втратив усе».

Ще більш виразно про віру висловився А. П. Чехов: «Люди­на — це те, у що вона вірить».

Віра зростає з самих глибин людського єства. Людина не може жити без віри, без точки опори. її внутрішній світ неодмінно по­винен спиратися на розвинене почуття віри в щось: у Бога, у Спа­сіння, у Щастя, у Добро.

Не почитавшие Бога, В жестокий вьіросшие век,

 Мьі понимаем понемногу, Что верой крепок человек.

Віра наділяє людину духовністю. Вона стає добрішою, терпи­мішою.

Людина, яка живе без віри, похмуро дивиться у майбутнє. їй нема на що спертися, хіба що тільки на розум. Віра служить нам дороговказом у найскладніших життєвих ситуаціях. Хтось із фі­лософів сказав: «Віра — це, перш за все, мужність духу, який не­стримно кидається вперед, упевнений, що знайде істину. Вона — не ворог розуму, а його світло». І якщо чоловік бачить це світло, довіряє своєму серцю, то долає все на своєму шляху. Відсутність віри — головна причина духовної порожнечі.

Когда без верьі мьі живем, Стремленья к свету не имея, Душа черствеет с каждьім днем, А ум становится лакеєм.

Якщо ви втрачаєте віру в себе, в іншу людину, в душі відбува­ється злам, людина стає лукавою, лицемірною. Якими б вадами не зійшло насіння безвір'я, людина робиться «товстошкірою», етичні цінності для неї не існують. Вона зірко помічає щонайменші про­яви аморальності у навколишньому світі, зло немов притягує її.

Споконвіку наш народ завжди вирізнявся міцною вірою, тому і вистояв у війнах, виніс на плечах своїх усі труднощі. Для нього завжди були святинями Віра, Любов, Добро.

5. Добро, доброта — вічні цінності людства!

Учитель. Споконвіку на Русі цінувалася доброта. Як ви розумієте, що таке добро? Навіщо його потрібно робити? (Відпо­віді учнів)

Генрі Давид Торо сказав так: «Доброта — це єдине одіяння, яке ніколи не занепадає». А Людвіг ван Бетховен: «Я не знаю ін­ших ознак переваги окрім доброти».

Давайте обговоримо ці вислови. (Відповіді учнів)

Китайська народна мудрість говорить, що «джерело добра і зла — у нас в душі». Від самої людини залежить — буде вона доброю, чи ні. Духовність особи виявляється в активному став­ленні до добра і зла, в умінні їх розрізняти і близько приймати до серця все, що відбувається. Ідеї добра — це мірило, з яким ми підходимо до пояснення й оцінки людських відносин навколо себе. Добро — це коли люди сприяють, допомагають, дарують нам можливість відчути себе багатше, щасливіше, упевненіше в жит­ті. Добра людина помічає в інших перш за все добре, зла — пога­не. Робіть добро завжди і всюди, і ви побачите, скільки з'явиться у вас друзів, наскільки ви самі станете щасливіші. «Поки ви мо­лоді, бадьорі, не втомлюйтеся робити добро. Якщо в житті є сенс і мета, то сенс і мета не у вашому щасті, а в чомусь розумнішому і більшому. Робіть же добро» (А. П. Чехов).

Інколи не тільки добрий вчинок, а просто добре слово робить людину щасливішою. Не забувайте говорити добрі слова щодня, і подумайте перш, ніж сказати образливе слово, висловити невдо­волення. Адже слово може ранити, завдати душевного болю.

Добро має бути активним, діяльним. Як ви гадаєте, що озна­чає — робити добро? Приведіть приклади. (Відповіді учнів)

III. Підсумок заходу

Що робить нас людьми? Над цим питанням людство замис­люється не одне століття. Видатні мислителі, представники різ­них епох і філософських течій пропонували свої відповіді, дуже відмінні одна від одної. Лише одне твердження ні в кого не ви­кликало сумніву: «У серці справжньої людини живуть Віра, Лю­бов і Добро».